Пошуковий ресурс "ІПК" газети "Все про бухгалтерський облік"

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНА ПОДАТКОВА КОНСУЛЬТАЦІЯ від 06.11.2019 р. № 1197/6/99-00-04-07-03-15/ІПК

Державна податкова служба України, керуючись ст. 52 Податкового кодексу України (далі — ПКУ), розглянула звернення ТОВ про надання податкової консультації від № (вх. ДПС № від ) щодо практичного застосування норм законодавства з питання нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі — єдиний внесок) та в межах компетенції повідомляє, що відповідь надається з урахуванням фактичних обставин, викладених у зверненні.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, врегульовано Законом України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (далі — Закон № 2464).

Пунктом 1 ст. 2 Закону № 2464 встановлено, що його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов’язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску.

Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених Законом, або в частині, що не суперечить Закону № 2464.

Застрахованою особою є фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок (п. З частини першої ст. 1 Закону № 2464).

Відповідно до п. 1 частини першої ст. 4 Закону № 2464 платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, які використовують найману працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами.

Згідно з п. 1 частини першої ст. 7 Закону № 2464 базою нарахування єдиного внеску для роботодавців є сума нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» та сума винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення), або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до Закону № 2464 нараховується єдиний внесок (частина друга ст. 9 Закону № 2464).

Платники єдиного внеску зобов’язані своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (п. 1 частини другої ст. 6 Закону № 2464).

Отже, платник єдиного внеску визначений у п. 1 частини першої ст. 4 Закону № 2464, перебуваючи на обліку у контролюючому органі, зобов’язаний визначити базу нарахування єдиного внеску та сплатити суму внеску у розмірі не менше мінімального страхового внеску на місяць.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22.12.2010 № 1170 затверджено перелік видів виплат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі — Перелік).

Згідно пункту 6 розділу І Переліку на витрати у грошовій формі на відрядження, а саме:

— добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення не нараховується єдиний внесок.

Основним документом, який регулює відрядження працівників органів державної влади, підприємств, установ та організацій, що повністю або частково фінансуються за рахунок бюджетних коштів, є Інструкція про службові відрядження в межах України та за кордон, затверджена наказом Мінфіну від 13.03.98 № 59 (далі — Інструкція № 59).

При цьому інші підприємства та організації можуть використовувати Інструкцію № 59 як допоміжний (довідковий) документ.

Згідно пункту 2 розділу І Інструкції № 59 службові поїздки працівників, постійна робота яких проходить у дорозі або має роз’їзний (пересувний) характер, не вважаються відрядженнями, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором, трудовим договором (контрактом) між працівником і власником (або уповноваженою ним особою/керівником).

Пунктом 1 розділу III Інструкції № 59 визначено, що службовим відрядженням за кордон вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника органу державної влади (поїздка державного службовця — за розпорядженням керівника державної служби), підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі — підприємство), на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (за наявності документів, що підтверджують зв’язок службового відрядження з основною діяльністю підприємства).

Водночас повідомляємо, згідно з п. 1 Положення про Міністерство соціальної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року № 423 (далі — Положення), Міністерство соціальної політики України (Мінсоцполітики) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері праці та соціальної політики, трудових відносин і соціального захисту.

Одними з основних завдань Мінсоцполітики є, зокрема, забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері трудових відносин та здійснення державного нагляду та контролю за додержанням вимог законодавства про працю (п. З Положення № 423).

Отже, питання правомірності оформлення юридичною особою поїздок працівників-водіїв у вигляді службових відряджень з метою виконання ними виробничих завдань з доставки вантажу, автобусних міжнародних перевезень пасажирів — не належить до компетенції Державної податкової служби України, а знаходиться у правомому полі Мінсоцполітики.

Відповідно до пункту 52.2 статті 52 Кодексу індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.