Пошуковий ресурс "ІПК" газети "Все про бухгалтерський облік"

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНА ПОДАТКОВА КОНСУЛЬТАЦІЯ від 31.01.2020 р. № 362/6/99-00-07-02-02-06/ІПК

Державна податкова служба укаїни розглянула звернення щодо застосування пп. 140.5.7 п. 140.5 ст. 140 Податкового кодексу України (далі — Кодекс) при нарахуванні роялті на користь нерезидента за субліцензійним договором окмерційної концесії (франчайзингу) та, керуючись ст. 52 Кодексу, повідомляє таке.

Особисті немайнові та майнові відносини (циівльні відносини) регулюються нормами Циівльного кодексу України (далі — ЦКУ).

Відповідно до статті 418 ЦКУ право інтелектуальноївласності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦКУ та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦКУ та іншим законом.

Згідно зі статтею 420 ЦКУ до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать комерційні (фірмові) найменування та торговельні марки (знаки для товарів і послуг).

При цьому торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів. Суб'єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку є фізичні та юридичні особи.

Право інтелектуальної власності на певну торговельну марку може належати одночасно кільком фізичним та (або) юридичним особам (статті 492 і 493 ЦКУ).

Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку освідчується свідоцтвом. Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються законом (стаття 494 ЦКУ).

Статтею 495 ЦКУ визначено, що майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є:

1)    право на використання торговельної марки;

2)    виключне право дозволяти використання торговельної марки;

3)    виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання;

4)    інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором.

Частиною першою статті 1107 ЦКУ визначено, що розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може здійснюватись на підставі таких договорів;

1)    ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2)    ліцензійний договір;

3)    договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;

4)    договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5)    інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності надається особою, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), іншій особі (ліцензіату).

Така ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.

За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦКУ. У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об’єкта інтелектуальної власності (стаття 1109 ЦКУ).

Відповідно до пп. 14.1.225 п. 14.1 ст. 14 Кодексу роялті — будь-який платіж, отриманий як винагорода за використання або за надання права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, а саме не будь-які літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп'ютерні програми, інші записи на носія інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо- чи телевізійного мовлення, передачі (програми) організацій мовлення, інші аудіовізуальні твори, будь-які права, які охороняються патентом, будь-які зареєстровані торговельні марки (знаки на товари і послуги), права інтелектуальної власності на дизайн, секретне креслення, модель, формулу, процес, права інтелектуальної власності на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

Згідно з пп. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134 Кодексу об’єктом оподаткування податком на прибуток є: прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату дооподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фіновій звітності підприємтва відповідно донаціональних положень (стандарітів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандарітв фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень Кодексу.

Отже, господарські операції платників податку (роялті, сплачені на користь нерезидента) відображаються згідно з правилами бухгалтерського обліку при формуванні фінансового результату до оподаткування з подальшим його коригування відповідно до вимог пп. 140.5.6 або пп. 140.5.7 п. 140.5 ст. 140 Кодексу.

Відповідно до пп. 140.5.7 п. 140.5 ст. 140 Кодексу фінансовий результат податкового (звітного) періоду збільшується на суму витрат по нарахуванню роялті у повному обсязі, якщо роялті нараховані на користь, зокрема:

Нерезидента, який не є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) роялті, за виключенням випадків, коли бенефіціар (фактичний власник) надав право отримувати роялті іншим особам.

нерезидента, який не підлягає оподаткування у відношенні роялті в державі, резидентом якої він є.

Отже, фінансовий результат до оподаткування збільшується на суму витрат із нарахування роялті в повному обсязі, якщо роялті нараховані на користь нерезидента, який не є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) роялті або роялті не оподатковуються у країні реєстрації нерезидента.

У постанові від 14.08.2018 № К/9901/51316/18 Верховного Суду України зазначено, що для визначення особи як фактичного отримувача доходу, така особа повинна володіти не тільки правом на отримання доходу, але повинна бути і особою, яка визначає подальшу економічну долю доходу.

Тобто, коли отримувач роялті має право отримувати вигоду та визначати подальшу економічну долю доходу і не пов'язаний договірними або юридичними зобов’язаннями щодо перерахування такого доходу іншій особі, отримувач є бенефіціарним власником доходу.

Чинним законодавством не встановлено форми документу, що підтверджує статус нерезидента як бенефіціарного (фактичного) отримувача роялті, та який повинна мати особа на момент проведення виплати.

Документом для визнання особи фактичним власником доходу може бути будь-який документ, який підтверджує фактичне право особи на такий дохід.

Наприклад, у разі виплати роялті фактичний власник такого доходу повинен підтвердити фактичне право (авторське право) на одержання такого доходу, засвідчене відповідним чином і, відповідно, документально підтверджене ліцензією, патентом, офіційно оформленим торговим знаком тощо. Крім того потребують аналізу відповідні ліцензійні угоди про надання права використання об’єктів інтелектуальної власності, а також договори франчайзинга тощо.

Для надання більш конкретної відповіді щодо коригування фінансового результату до оподаткування відповідно до вимог пп. 140.5.7 п. 140.5 ст. 140 Кодексу на суму роялті, сплачену на користь нерезидента на умовах субліцензійного договору, слід детально дослідити фактичні обставини справи, зокрема об’єкт та суб’єктний склад субліцензійного договору, та вивчити відповідні підтвердні документи.

Індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію (пункт 52.2 статті 52 розділу ІІ ПКУ).