Пошуковий ресурс "ІПК" газети "Все про бухгалтерський облік"

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНА ПОДАТКОВА КОНСУЛЬТАЦІЯ від 31.08.2021 р. № 3196/ІПК/99-00-07-05-01-06

Державна податкова служба України розглянула звернення ТОВ «…» (далі – Товариство) від …про надання індивідуальної податкової консультації з питань застосування реєстраторів розрахункових операцій (далі – РРО) і в порядку ст. 52 Податкового кодексу України (далі – Кодекс) повідомляє.

На сьогодні законодавство України не містить визначення «сервіс переказу коштів», на яке посилається п.14 ст.9 Закону України від 06 липня 1995 року № 265/95-ВР «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (далі – Закон № 265) та Товариство у своєму запиті. При цьому, перелік банківських послуг, які дозволено надавати виключно банкам, що по своїй суті є фінансовими послугами, встановлено ст.47 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки та банківську діяльність» (далі – Закон № 2121-ІІІ) та не супроводжуються здійсненням розрахункових операцій, у розумінні Закону № 265.

Таким чином, банківська діяльність регламентується Законом №2121-ІІІ, є ліцензійною, провадиться в готівковій та безготівковій формі, не потребує формування розрахункових документів у розумінні Закону №265, що є спеціальним, а п.2 ст.9 Закону № 265 встановлює додаткові пільги з питань незастосування РРО/програмних РРО саме для банків.

Згідно із ст.2 Закону № 2121-ІІІ із змінами та доповненнями термінології цього закону, в зв’язку із змінами в законодавстві:

банк - юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків;

клієнт банку - будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку;

банківська діяльність - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Слід зазначити, що Закон № 2121-ІІІ не містить визначень «комерційні агенти банків» та «небанківські фінансові установи», не ототожнює їх статус з банками, вживає їх у значенні Закону України від 12 липня 2001 року
№ 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон № 2664-ІІІ) із змінами та доповненнями, та відповідно п.4 ст.6 - у разі суперечності норм Закону № 2121-ІІІ нормам інших законодавчих актів (включаючи кодекси), норми Закону № 2121-ІІІ мають перевагу.

Згідно із ст.1 Закону № 2664-ІІІ:

фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку;

фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів;

фінансові активи - кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів;

ринки фінансових послуг - сфера діяльності учасників ринків фінансових послуг з метою надання та споживання певних фінансових послуг. До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів.

Слід зазначити, що відповідно до норм прямої дії наведених законів, будь-який банк, який отримав ліцензію Національного банку України (далі – НБУ) на ведення банківської діяльності, є фінансовою установою, але фінансова установа, яка не має ліцензії НБУ на здійснення банківської діяльності, не вважається банком.

Так, за статусом визначеним законодавством України, небанківська фінансова установа є суб’єктом господарювання – юридичною особою, платником податків на загальній системі оподаткування, яка здійснює не банківську, а підприємницьку (господарську) діяльність на ринку фінансових послуг, з метою отримання прибутку.

Правовідносини у сфері підприємницької (господарської) діяльності регулюються нормами Податкового, Цивільного та Господарського кодексів, а порядок проведення розрахункових операцій, що здійснюються суб’єктами господарювання, встановлено Кодексом та Законом № 265.

Законом № 265 визначено правові засади застосування РРО у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг. Його дія поширюється на усіх суб’єктів господарювання, їх господарські одиниці та представників (уповноважених осіб) суб’єктів господарювання, які здійснюють розрахункові операції у готівковій та/або безготівковій формі.

Встановлення норм щодо незастосування РРО у інших законах, крім Податкового кодексу України, не допускається.

Відповідно до ст. 2 Закону № 265:

розрахункова операція – приймання від покупця готівкових коштів, платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо за місцем реалізації товарів (послуг), видача готівкових коштів за повернутий покупцем товар (ненадану послугу), а у разі застосування банківської платіжної картки - оформлення відповідного розрахункового документа щодо оплати в безготівковій формі товару (послуги) банком покупця або, у разі повернення товару (відмови від послуги), оформлення розрахункових документів щодо перерахування коштів у банк покупця;

місце проведення розрахунків - місце, де здійснюються розрахунки із покупцем за продані товари (надані послуги) та зберігаються отримані за реалізовані товари (надані послуги) готівкові кошти, а також місце отримання покупцем попередньо оплачених товарів (послуг) із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо;

РРО – пристрій або програмно-технічний комплекс, в якому реалізовані фіскальні функції і який призначений для реєстрації розрахункових операцій при продажу товарів (наданні послуг), операцій з торгівлі валютними цінностями в готівковій формі та/або реєстрації кількості проданих товарів (наданих послуг), операцій з видачі готівкових коштів держателям електронних платіжних засобів та з приймання готівки для подальшого переказу. До реєстраторів розрахункових операцій відносяться: електронний контрольно-касовий апарат, електронний контрольно-касовий реєстратор, вбудований електронний контрольно-касовий реєстратор, комп'ютерно-касова система, електронний таксометр, автомат з продажу товарів (послуг) тощо;

Згідно з п. 2 ст. 3 Закону № 265 суб’єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції у готівковій та безготівковій формі, зобов’язані надавати особі, яка отримує або повертає товар, отримує послугу або відмовляється від неї, включаючи ті, замовлення або оплата яких здійснюється з використанням мережі Інтернет, при отриманні товарів (послуг) в обов'язковому порядку розрахунковий документ встановленої форми та змісту на повну суму проведеної операції, створений в паперовій та/або електронній формі (у тому числі, але не виключно, з відтворюванням на дисплеї реєстратора розрахункових операцій чи дисплеї пристрою, на якому встановлений програмний реєстратор розрахункових операцій QR-коду, який дозволяє особі здійснювати його зчитування та ідентифікацію із розрахунковим документом за структурою даних, що в ньому міститься, та/або надсиланням електронного розрахункового документа на наданий такою особою абонентський номер або адресу електронної пошти);

Разом з тим, про що інформувалось вище, п. 2 ст. 9 Закону № 265 визначено, що РРО/програмні РРО не застосовуються при виконанні банківських операцій, крім:

операцій з торгівлі валютними цінностями в готівковій формі, якщо такі операції виконуються не в касах банків;

операцій комерційних агентів банків та небанківських фінансових установ з приймання готівки для подальшого її переказу з використанням програмно-технічних комплексів самообслуговування, за винятком програмно-технічних комплексів самообслуговування, що дають змогу користувачеві здійснювати виключно операції з отримання коштів.

Використання програмно-технічних комплексів самообслуговування з приймання готівки для подальшого її переказу, не переведених у фіскальний режим (не обладнаних переведеними у фіскальний режим реєстраторами розрахункових операцій та/або програмними реєстраторами розрахункових операцій), забороняється.

Також відповідно до п. 14 ст. 9 Закону № 265 при здійсненні розрахунків за послуги у разі проведення таких розрахунків виключно за допомогою банківських систем дистанційного обслуговування та/або сервісів переказу коштів.

Відповідно до звернення, Товариство є небанківською фінансовою установою і здійснює діяльність з приймання готівки для подальшого переказу.

1. Чи відповідає визначенню «сервіс переказу коштів» в розумінні п. 14 ст. 9 Закону № 265 ініціювання засобами міжнародної платіжної системи «…» грошових переказів у безготівковій формі з використанням електронних платіжних засобів (далі – ЕПЗ) за допомогою веб-сайтів, мобільних додатків/застосунків тощо та з використанням технології інтернет-еквайрингу?

2. Чи необхідно товариству, як фінансовій установі, що є платіжною організацією міжнародної платіжної системи «…», та діє на підставі ліцензії на переказ коштів без відкриття рахунків, застосовувати РРО/ програмні РРО при прийманні переказів, ініційованих платниками в безготівковій формі за допомогою ЕПЗ з використанням платіжних пристроїв, у тому числі технологій інтернет-еквайрингу?

З урахуванням того, що відповідь на питання 1 та питання 2 Товариства врегульована однією нормою Закону № 265, яка має пряму дію на відносини у сфері фінансових послуг з переказу коштів (в готівковій чи безготівковій формі), що надаються небанківськими фінансовими установами, ДПС вважає за необхідне надати відповідь Товариству на питання 1 та 2 одночасно.

Пунктом 1.24 ст. 1 Закону України від 06 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі – Закон № 2346) визначено, що переказ коштів – це рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі.

Переказ коштів умовно поділяється на три етапи: ініціювання переказу (регулюється ст. 20 – 26 Закону № 2346), виконання переказу (ст. 27, 28 Закону № 2346) та завершення переказу (ст. 30, 31 Закону № 2346).

Зважаючи на це, а також на норми Закону № 2346, діяльність з переказу коштів, є фінансовою послугою щодо надання можливості користувачам ініціювати, виконати та отримати переказ коштів (у тому числі за допомогою ПТКС) та по своїй суті може бути здійснена як в готівковій, так і безготівковій формі.

Крім того, слід враховувати, що під час надання послуги з переказу коштів надавачі такої послуги зазвичай отримують за це відповідну комісійну винагороду.

Згідно із п.1 ст.3 Закону № 265 – суб’єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням електронних платіжних засобів, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також операції з приймання готівки для подальшого її переказу зобов'язані проводити розрахункові операції на повну суму покупки (надання послуги) через зареєстровані, опломбовані у встановленому порядку та переведені у фіскальний режим роботи реєстратори розрахункових операцій або через зареєстровані фіскальним сервером контролюючого органу програмні реєстратори розрахункових операцій зі створенням у паперовій та/або електронній формі відповідних розрахункових документів, що підтверджують виконання розрахункових операцій, або у випадках, передбачених цим Законом, із застосуванням зареєстрованих у встановленому порядку розрахункових книжок.

Законодавство України ототожнює готівкові розрахункові операції з розрахунковими операціями, здійсненими за допомогою POS-терміналів та платіжних карток банківських установ, що проводяться суб'єктами господарювання всіх форм власності, у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг.

Додатково повідомляємо, що питання приймання готівки для подальшого її переказу було врегульовано НБУ внесенням змін до діючої редакції Постанови Правління НБУ від 12.02.2013 № 42 «Про врегулювання питань щодо приймання готівки для подальшого її переказу» Постановою Правління НБУ від 19.10.2020 № 143 (далі – Постанова № 42) та прийняттям Постанови Правління НБУ «Про затвердження Положення про додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг» від 22.01.2021 № 7 (далі – Положення № 7).

Так, абзацом першим п.5 Постанови № 42 встановлено, що облік операцій із приймання готівки здійснюється відповідно до законодавства України з питань бухгалтерського обліку, яким є Стандарт бухгалтерського обліку № 13 «Фінансові інструменти», затверджений наказом Міністерства фінансів України від 30.11.2001 № 559 та розроблений на виконання Закону України від 16 липня 1999 року № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996) із змінами та доповненнями.

В той же час, абзац другий п.5 Постанови № 42 встановлено, що здавання готівки, прийнятої для подальшого її переказу здійснюється відповідно до нормативно-правового акту НБУ з питань ведення касових операцій, яким є постанова Правління НБУ від 29.12.2017 № 148 «Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні» (далі – Положення № 148).

Положення № 7 чітко відокремило статус, права та обов’язки банків, в порівнянні з іншими учасниками ринку фінансових послуг, та п.2 розмежувало договори про надання фінансових послуг, що містять договірні (цивільно-правові відносини), від суто банківських послуг, які також є фінансовими, на які не розповсюджуються дія норм визначених Цивільним кодексом України, та інших законів України.

Таким чином, небанківська фінансова установа, що в якості платіжної організації платіжної системи, правила якої узгоджені НБУ та на підставі ліцензії НБУ на переказ коштів без відкриття рахунків, зобов’язана застосовувати РРО та/або ПРРО, при прийманні готівки та прийманні безготівкового переказу, ініційованого за допомогою електронного платіжного засобу (платіжної картки) для подальшого її переказу, у своїх відділеннях (пунктах надання послуг).

У відповідності до п. 52.2 статті 52 Кодексу податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію та діє в межах законодавства яке було чинним на момент надання такої консультації.