Пошуковий ресурс "ІПК" газети "Все про бухгалтерський облік"

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНА ПОДАТКОВА КОНСУЛЬТАЦІЯ від 17.10.2025 р. № 5543/ІПК/99-00-24-03-03 ІПК

 

Державна податкова служба України, керуючись статтею 52 Податкового кодексу України (далі – Кодекс), розглянула звернення фізичної особи – підприємця (   ), щодо практичного застосування окремих норм податкового законодавства і в межах компетенції повідомляє.

Платник податків у зверненні повідомила, що має власне житло в Україні та зареєстроване місце проживання. Здійснює підприємницьку діяльність як фізична особа – підприємець – платник єдиного податку третьої групи зі ставкою 5 відсотків, є засновником і керівником товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ). На даний час платник мешкає в Італії, має тимчасовий захист та місцевий ідентифікаційний номер платника податків. Планує надалі залишитися в Італії на постійне місце проживання, припинити підприємницьку діяльність в Україні та зареєструватися як суб’єкт підприємницької діяльності в Італії.

Таким чином, платник просить надати індивідуальну податкову консультацію з наступних питань:

1. Чи може факт проживання понад 183 дні в Італії та наявність договору довгострокової оренди житла вважатися достатньою підставою для визначення постійного місця проживання платника в Італії відповідно до підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Кодексу?
2. Чи є реєстрація платника як суб’єкта підприємницької діяльності в Італії достатньою умовою для визначення місця знаходження центру життєвих інтересів в Італії відповідно до підпункту 14.1.213 пункту 14.1
   статті 14 Кодексу, за умови припинення підприємницької діяльності в Україні?
3. Чи може здійснення управління українським ТОВ згідно зі статутом (як засновник та єдиний учасник без укладення трудового договору) вважатися достатньою умовою для визначення місця знаходження центру життєвих інтересів в Україні? Якщо так, то чи впливає на це факт реєстрації платника суб’єктом підприємницької діяльності в іноземній державі?
4. Маючи постійне місце проживання, реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності в Італії, та більш тісні особисті та економічні зв’язки з цією державою, ніж з Україною, чи є обов’язковою умовою для визначення платника особою, що не є резидентом України, перебування в Італії не менше 183 днів протягом податкового року?
5. Чи є наявність частки в статутному капіталі ТОВ, зареєстрованого в Україні, достатньою умовою визначення місцезнаходження центру життєвих інтересів в Україні?
6. Чи допускається для фізичної особи – підприємця – резидента України використання рахунку, відкритого у фінансовій установі іноземної держави, для отримання доходів від підприємницької діяльності?
7. Чи є зарахування таких коштів на банківський рахунок резидента України обов’язковою умовою для його оподаткування єдиним податком?
8. Чи існує обов’язок фізичних осіб – підприємців інформувати контролюючі органи України про відкриття рахунків у банках іноземних держав та/або про рух коштів на таких рахунках? Якщо так, у які строки та в якій формі таке повідомлення має подаватися?
9. Чи зобов’язана фізична особа – підприємець – резидент України, яка перебуває на території Італії та використовує іноземний банківський рахунок для отримання доходів від підприємницької діяльності, сплачувати податки до бюджету Італії поряд із виконанням податкових зобов’язань в Україні? Якщо так, то яким чином має вирішуватися питання подвійного оподаткування щодо «підприємницького доходу» в контексті застосування Конвенції між Урядом України та Урядом Італійської Республіки про уникнення подвійного оподаткування доходів і капіталу та попередження податкових ухилень, яка ратифікована Законом України від 17 березня
   1999 року № 502-ХІV (далі - Конвенція)?

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Щодо першого – п’ятого та дев’ятого питань

Поняття «резидент» встановлено підпунктом «в» підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Кодексу, відповідно до якого фізична особа – резидент – це фізична особа, яка має місце проживання в Україні.

Місцем проживання фізичної особи згідно зі статтею 29 Цивільного кодексу України є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. При цьому фізична особа може мати кілька місць проживання.

Відповідно до статті 3 Закону України від 11 грудня 2003 року
№ 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання – це житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об'єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні.

При цьому постійним місцем проживання згідно з пунктом 45 статті 4 Митного кодексу України є місце проживання на території будь-якої держави не менше одного року громадянина, який не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом будь-якого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цим громадянином службових обов’язків або зобов’язань за договором (контрактом).

Якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв’язки (центр життєвих інтересів) в Україні.

У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від’їзду) протягом періоду або періодів податкового року.

Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім’ї або її реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності.

Якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи, використовуючи попередні положення підпункту «в» підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Кодексу, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України (абзац п’ятий-сьомий підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Кодексу).

Достатньою підставою для визначення особи резидентом є самостійне визначення нею основного місця проживання на території України у порядку, встановленому Кодексом, або її реєстрація як самозайнятої особи (абзац десятий підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Кодексу).

Таким чином, оскільки платник є громадянином України, при цьому місце проживання зареєстровано в Україні, є фізичною особою – підприємцем, і станом на теперішній час не знятий з обліку, отримує доходи від здійснення підприємницької діяльності та надає податкову звітність, має у власності об’єкт нерухомого майна зареєстрованого в Україні, відкриті рахунки в банківських установах в Україні, є засновником та керівником ТОВ – резидента України (частка в статутному капіталі ТОВ), то у розумінні положень підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Кодексу це є достатніми підставами для визнання такої особи резидентом України.

З метою застосування міжнародних договорів України про уникнення подвійного оподаткування юридичних та фізичних осіб України, які отримують доходи за межами України, наказом Міністерства фінансів України від 19.08.2022 № 248 затверджена довідка-підтвердження статусу податкового резидента України, яка видається державною податковою інспекцією за письмовим зверненням такої фізичної особи за місцем її проживання.

Тобто доходи, отримані Вами як фізичною особою – підприємцем – платником єдиного податку на території України оподатковуються  відповідно до законодавства України.

Щодо шостого та сьомого питань

Згідно зі статтею 1 Закону України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність» (зі змінами) (далі – Закон № 959) зовнішньоекономічна діяльність – це, зокрема, діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, користуються зазначеним правом, якщо вони зареєстровані як підприємці у порядку, визначеному законом (частина друга ст. 5 Закону         № 959).

Відносини, що виникають у сфері здійснення валютних операцій, валютного регулювання і валютного нагляду, регулюються Конституцією України, Законом України від 21 червня 2018 року № 2473-VIII «Про валюту і валютні операції» зі змінами та доповненнями (далі – Закон № 2473), іншими законами України, а також нормативно-правовими актами Національного банку України (далі – НБУ), прийнятими відповідно до Закону № 2473.

Принципи валютного регулювання, які викладені у статті 2 Закону
№ 2473, передбачають, зокрема, право фізичних та юридичних осіб – резидентів укладати угоди з резидентами та (або) нерезидентами та виконувати зобов’язання, пов’язані з цими угодами, у національній валюті чи в іноземній валюті, у тому числі відкривати рахунки у фінансових установах інших країн.

Частиною третьою статті 4 Закону № 2473 передбачено, що резиденти з урахуванням обмежень, визначених Законом № 2473 та іншими законами України, мають право відкривати рахунки в іноземних фінансових установах та здійснювати через такі рахунки валютні операції.

Таким чином, порядок відкриття рахунків в іноземних фінансових установах регулюється законодавством тієї країни, в якій відкривається рахунок.

Порядок проведення розрахунків за валютними операціями визначається НБУ (частина четверта статті 5 Закону № 2473).

Особливості застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, а також справляння єдиного податку встановлено главою 1
розділом XIV Кодексу.

Відповідно до пункту 292.1 статті 292 Кодексу доходом для фізичної
особи – підприємця є дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); матеріальній або нематеріальній формі, визначеній пунктом 292.3 статті 292 Кодексу. При цьому до доходу не включаються отримані такою фізичною особою пасивні доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті, страхові виплати і відшкодування, доходи у вигляді бюджетних грантів, а також доходи, отримані від продажу рухомого та нерухомого майна, яке належить на праві власності фізичній особі та використовується в її господарській діяльності.

Дохід, виражений в іноземній валюті, перераховується у гривнях за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, встановленим НБУ на дату отримання такого доходу (пункт 292.5 статті 292 Кодексу).

Датою отримання доходу платника єдиного податку є дата надходження коштів платнику єдиного податку у грошовій (готівковій або безготівковій) формі, дата підписання платником єдиного податку акта приймання-передачі безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг) (пункт 292.6 статті 292 Кодексу).

Таким чином, для фізичної особи – підприємця усі вартісні показники, що включаються до доходу, відображаються у національній валюті України.

Показники, виражені в іноземній валюті, перераховуються у національній валюті за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ на дату їх отримання.

Одночасно зауважимо, оскільки звернення не містить достатньої інформації щодо виду діяльності, то будь-які висновки щодо оподаткування конкретних операцій платників податків можуть надаватися за результатами детального вивчення умов, суттєвих обставин здійснення відповідних господарських операцій та всіх первинних документів, оформленням яких вони супроводжуються.

Щодо восьмого питання

Відповідно до п. 69.1 ст. 69 Кодексу банки, інші фінансові установи, небанківські надавачі платіжних послуг, емітенти електронних грошей відкривають відповідні рахунки / електронні гаманці, передбачені законодавством України, зокрема платникам податків - фізичним особам, які провадять незалежну професійну діяльність, за наявності документів, виданих контролюючими органами, що підтверджують взяття їх на облік у таких органах, або виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (для осіб, взяття на облік яких у контролюючих органах здійснюється на підставі відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, наданих державним реєстратором згідно із Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань») чи інформації з цього реєстру, отриманої банком, іншою фінансовою установою, небанківським надавачем платіжних послуг, емітентом електронних грошей відповідно до закону, із зазначенням даних про взяття на облік у контролюючих органах як платника податків.

Банки, інші фінансові установи, небанківські надавачі платіжних послуг, емітенти електронних грошей зобов'язані надіслати повідомлення про відкриття або закриття рахунку / електронного гаманця платника податків – юридичної особи (резидента і нерезидента), у тому числі відкритого через його відокремлені підрозділи, чи самозайнятої фізичної особи до контролюючого органу, в якому обліковується платник податків, у день відкриття/закриття рахунку / електронного гаманця (п. 69.2 ст. 69 Кодексу).

В Україні надання банками та їх філіями інформації про відкриття/закриття та наявність рахунків, відкритих клієнтам банків – платникам податків, здійснюється відповідно до статей 20, 69 Кодексу та Порядку подання повідомлень про відкриття/закриття рахунків платників податків у банках та інших фінансових установах до контролюючих органів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 18.08.2015 № 721, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 04.09.2015 за № 1058/27503 (далі – Порядок), ст. 62 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі – Закон № 2121).

Згідно з п.п. 20.1.5 п. 20.1 ст. 20 Кодексу контролюючі органи мають право отримувати безоплатно від платників податків, а також від установ Національного банку України, банків та інших фінансових установ довідки у порядку, встановленому Законом № 2121 та Кодексом, довідки та/або копії документів про наявність банківських рахунків, а на підставі рішення суду – інформацію про обсяг та обіг коштів на рахунках, у тому числі про ненадходження в установлені строки валютної виручки від суб’єктів господарювання, інформацію про договори боржника про зберігання цінностей або надання боржнику в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком.

Відповідно до п. 5 розділу I Порядку банки та інші фінансові установи зобов’язані надіслати повідомлення про відкриття або закриття рахунку платника податків до контролюючого органу, у якому обліковується платник податків, у день відкриття/закриття рахунку.

Таким чином, нормами Кодексу та іншими нормативно-правовими актами України не встановлено обов’язку подання до контролюючого органу самозайнятими особами повідомлення про відкриття або закриття рахунків в іноземних банках та інших фінансових установах за межами України.

Відповідно до пункту 52.2 статті 52 Кодексу індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.